Гертруда Стайн та її "паризька мрія"

Вас зацікавив феномен «паризької мрії»? Читайте продовження!

Наша друга героїня вам відома, в неї багато спільного із Наталі Барней, героїнею попереднього допису. Вони були особисто знайомі, одна ходила в салон до іншої. Так само американка із заможної сім’ї, так само її батько заробив свої статки, вочевидь, у дуже прибутковому для американців бізнесі – будівництві залізниці. Так само – відкрита лесбійка, як і Наталі, яку притягував до себе Париж не тільки можливістю бути собою та бути вільною, а й насиченим мистецьким життям. Так само письменниця, вона залишила незабутній слід у французькій та світовій культурі. Хто вона?

Це - Гертруда Стайн.

 «Деміург», муза, яка мала власні літературні амбіції, але увійшла в історію завдяки іншим митцям, яких підтримала, яким дала змогу народитися. «America is my country and Paris is my hometown» – «Америка – моя країна, а Париж – моє рідне місто», – казала вона.

Народжена у 1874 р. у Пенсільванії, частину дитинства провела в Каліфорнії, а згодом подорожувала з батьками Європою. У 1904 р. вона оселяється в Парижі разом із братом Лео. Поруч з ними живуть також інші члени родини: старший брат Майкл із дружиною Сарою.

Вони мешкають за легендарною сьогодні адресою: 27 rue Fleurus, біля Люксембурзького саду. Гертруда була особистістю надзвичайною. Впевнена у своєму літературному таланті, вважала себе генієм і позіціонувала себе відповідно - скромність ніколи її не прикрашала. Невисока, але кремезної, як для жінки, статури.

 Разом із братом вона колекціонувала твори на той час маловідомих художників, які згодом стануть легендами. В її квартирі на стінах можна побачити роботи Мане, Моне, Сезанна, Пікассо, Брака, Модільяні, Сутіна, Матісса.
Вона писала про початок кар’єри Пікассо: «Я була єдина та той час, хто його зрозумів. Безумовно, тому, що я сама виражала те саме в літературі».

Гертруда Стайн біля портрета, написаного Пікассо

У вересні 1907 р. Гертруда зустрічає свою долю. В гостях у брата Майкла та його дружини Сари вона знайомиться із американкою-каліфорнійкою, подругою кузини Стайн – Аліс Бабетт Токлас. Це кохання з першого погляду! Аліс з’являється на квартирі і в житті Гертруди у якості друкарки, яка передруковувала рукописи на старій машинці. Вони починають проводити час разом, аж поки Гертруда не пропонує Аліс «шлюб» у 1908 р!
 Стайн, звісно, буде «чоловіком», а Токлас – «дружиною», при чому, розділять сімейні обов’язки «традиційно»: Гертруда поводиться, як чоловік, приймає в своєму знаменитому салоні митців та літераторів, «працює» письменницею, колекціонеркою, тоді як Аліс забезпечує увесь побут, розважає на кухні дружин відвідувачів салону, працює секретаркою, редакторкою, ангелом-охоронцем...

В результаті кропіткої праці всього життя у пам’яті наступних поколінь залишиться чи не єдина книга Стайн, яку вона хитромудро назве «Автобіографія Аліс Токлас», а сама Аліс теж опублікує книгу після смерті своєї партнерки... це буде кулінарна книга в купі із спогадами про спільне життя...

Стайн допомагала молодим письменникам, була їх вчителем, радником з усіх питань від дієти до літературного стилю. Ернест Гемінґвей та його перша дружина Хедлі знайомляться з Гертрудою у березні 1922 р. Ернест писав: «Вони до нас (з Хедлі) ставилися так, ніби ми були гарні, чемні діти, що подають надії». Гертруда фактично зробила з нього письменника. Деякі біографи зазначають, що стиль раннього Гемінґвея надзвичайно схожий на те, як писала Стайн. Вона і є справжнім Пігмаліоном, а Гем – її Галатея. За її рекомендацією він ходив у  Люксембурзький музей, вивчати лаконічний стиль Поля Сезанна у живописі.

Гертруда з сином Гемінґвея

Гертруда Стайн «підслухає» вислів свого механіка та назве своє покоління американських письменників «втраченим». Гемінґвей візьме її цитати за епіграф для свого роману «І сонце сходить». Назва закріпиться назавжди. До провідних представників «Втраченого покоління» належать сама Гертруда Стайн, Ернест Гемінґвей, Френсіс Скотт Фіцжеральд, Т.С. Еліот, Езра Паунд, Джон Дос Пасос, Джон Стайбек...

Як би Гертруда не любила Париж та Францію, її мовою завжди залишалася англійська. Вона – один із американських острівків, які разом складали потужну американську діаспору у французькій столиці. Вона реалізувала свою «паризьку мрію» на сто відсотків: лишалась собою, жила за власними правилами, творчо реалізувалася.

Стайн назавжди залишилася у паризькій землі: померла від раку у 1946 р. та була похована на кладовищі Пер-Лашезі.

Якщо ви приєднаєтесь до нашої тематичної екскурсії (коли це буде фізично можливо), зможете побачити її могилу. А поки – читайте про Париж 20-х років в «Автобіографії Аліс Токлас» в парі зі «Париж – це свято, яке завжди з тобою» її учня Ернеста Гемінгвея!

Фото взяті з відкритих джерел в інтернеті

Матеріал підготували Літературні прогулянкм в Парижі