Ірен Немировські та меморіал Шоа. Літературні прогулянки.

  Париж це не тільки свято, яке завжди з тобою. Це також і будні, а часто то ще й темні сторінки історії. Сьогодні хочу поговорити про одну із них. Буде нетрадиційно багато тексту і мало фото. Але я б дуже хотіла, щоб ви це прочитали.

  Зовсім недавно я вперше почула про відому французьку письменницю, родом з Києва  Ірен Немировські. Її дивна  доля і трагічна смерть зачепили мене настільки, що захотілося дізнатися і розповісти про неї більше. Тому, ми включили її до нашої програми літературних прогулянок у Парижі.

Ірен народилася у 1903 році в Києві,  у сім'ї заможних  євреїв, коріння яких глибоко сидить у землях  Немирова. Згодом, щоб уберегтися від погромів та захистити свої життя, родина перебирається до Петербургу, Москви, а ще пізніше, через ряд країн, добирається до Франції та осідає у Парижі. 

 Ірен змалку розмовляла французькою, не лише з француженкою-гувернанткою, а й мама вимагала розмовляти лише цією мовою, тому у новому середовищі дівчинка адаптувалася доволі швидко. Як розповідає історія, у Ірен з матір'ю завжди були дуже напружені стосунки, а батько багато працював і часто був відсутній. Так оця дитяча самотність вилилася у творчість. Дівчина писала оповідання та казки, які ще не приносили їй великого визнання, але їх друкували газети та журнали.
Вона записалася на навчання у Сорбону, яке згодом закінчила з відзнакою. Студентське життя минало яскраво, бурхливо і радісно. Ірен подобалося бути француженкою, жити на повні груди, не боятися, нікому нічого не доказувати, вести життя багатих буржуа. 

У своїх творах Немировські  доволі різко і їдко описувала євреїв, їх зовнішність, спосіб життя.
Хоч попри все, у 1926 році одружилася з Мішелем Епштайном,  який як і Ірен, був євреєм-втікачем зі Сходу.

У 1929 році світ побачив перший роман Ірен «Давид Гольдер», у якому йдеться про останні роки життя в Парижі старого багатого єврея, родом  з-під Бердичева. Роман наробив багато шуму. Його критикували і купували. При знайомстві з авторкою видавець не міг повірити, що молода елегантна жінка, яка тільки 10 років прожила у Франції може бути авторкою такого блискучого, жорсткого, майстерного роману. Лише через два роки після виходу з друку, роман екранізували ! Якщо посилатися на статтю Ірини Славінської, то це перший відомий їй (Ірині) текст французькою мовою, де Україну називають Україною. 
Неміровські одна з небагатьох письменниць, яка повністю живе на свої гонорари, а заробляє вона у кілька разів більше за свого чоловіка банкіра! 

Не зважаючи на свою відомість та любов до Франції, Ірен так і не отримала французького громадянства. У 1939 році, коли почався воєнний психоз, письменниця вирішила прийняти християнство, разом з дочками охрестилася у маленькій церкві Святої Марії в Парижі.
На початку вересня, подружжя Немировські відвезло дітей у провінцію під нагляд їх няні, що була родом якраз з Бургундії. Батьки мали намір час від часу навідуватися до дочок, але працювати продовжували  у столиці. Так справи тягнулися майже рік. До червня 1940 року, коли Францію розділила демаркаційна лінія. Перший закон про євреїв 3 жовтня 1940 року позбавив їх усіх прав.  Мішель більше не мав права працювати у банку, Ірен не могла публікуватися у видавництвах , яких зобов'язали строго слідкувати за походженням їхніх авторів. Тоді Немировські покинули Париж і оселилися разом з доньками у готелі «Для мандрівників», де поруч жили німецькі солдати. Жовтневий закон про євреїв поширювався і на вихідців з-за кордону, в ньому передбачалася можливість відправляти цих людей у концентраційні табори або вказувати їм конкретне місце проживання.

У червні 1941 р. з’явився новий закон, завдяки якому становище євреїв стало ще важчим. Свідоцтво про хрещення Ірен та її доньок нічим не могло їй допомогти. Коли носіння зірки Давида стало обов’язковим, у провінційному містечку їх носили лише Немировські. Після року у готелі сім'я нарешті винайняла просторий дім і переїхала.
Письменниця на диво тверезо оцінювала своє становище і розуміла, що її чекає.  Та незважаючи на це, вона багато читала, продовжувала писати. Щодня після сніданку Ірен йшла гуляти. Часом проходила й десять кілометрів, перш ніж знаходила ідеальне місце для праці.
З 1940 по 1942 роки деякі видавництва та газети друкували її  твори під псевдонімами.
На протязі цього часу Ірен пише дуже багато. Серед всього написаного і «Життя Чехова» та «Вогні осені». Обидва твори вийшли вже після смерті авторки. А також вона планує величезний роман з п'яти частин, з яких встигла написати лише дві. Історія отримала назву «Французька сюїта». Немировські мріє про книгу на тисячу сторінок,  побудовану, як симфонія: зі зміною ритмів, відтінків. Зразком обирає «П'яту симфонію» Бетховена.
Ірен настільки гостро відчуває все, що відбувається, що у червні пише заповіт на користь няні своїх дітей, щоб вона могла доглядати їх, коли з батьками трапиться неминуче. Вона дає точні вказівки, перераховує майно, яке їй вдалося врятувати, розписує витрати, обов'язки. Вказує адреси лікарів, які займаються здоров'ям її дітей, пише навіть режим харчування.

З листа одному з видавців : «Дорогий друже, думайте про мене. Я багато написала. Гадаю, то вже будуть посмертні публікації, але й для цього мусить минути трохи часу»…

3 липня 1942  французькі жандарми подзвонили у двері Ірен Немировські і з тої хвилини вона не сумнівалася, чим все закінчиться. Її забрали, чоловік не міг змиритися зі станом речей, писав сотні листів, у тому числі й до уряду, але крім обіцянок нічого не добився…
16 липня Ірен відправили в концентраційний табір Пітів’є , а через день ешелоном № 6-  в Освенцім.   Занесена у списки загиблих 17 серпня 1942 року. Є інформація, що  письменниця не була спалена, а померла від тифу, яким заразилася у таборі.
Два місяці по її смерті арештували і чоловіка. У листопаді його депортували у той же Освенцім і відразу по прибутті відправили у газову камеру.

Відразу після арешту Мішеля, французькі жандарми з’явилися у школу, щоб заарештувати й дівчаток та вчительці вдалося сховати дітей у себе в квартирі у малюсінькому простінку, між стіною і ліжком… Жандарми продовжували шукати. Ніхто не мав уникнути вготованої йому участі. Няні вистачило сили духу відпороти дітям жовті зірки з одягу і пуститися з ними в дорогу через всю Францію. Довгі місяці вони провели у стінах монастиря, потім у підвалах околиць Бордо. Після війни діти звернулися за допомогою до бабці, яка всі роки прожила спокійно у Ніці . Вона навіть не вийшла до внучок, тільки крикнула: якщо батьки померли - ідіть в сиротинець. Фанні Немировські (мама Ірен) померла у віці 102 років у своїх просторих апартаментах, у її сейфі не знайшли нічого, крім двох книг дочки …

Ще зовсім трохи й історія завершиться. Але спершу ще кілька слів про «Французьку сюїту» . Коли вірна няня з дітьми приготувалися тікати, вони взяли з собою валізу, де зберігалися сімейні фото, документи і останній рукопис письменниці. Він представляв собою сторінки списані неймовірно дрібним почерком, який попервах важко було розібрати.
«Французька сюїта» то роман, написаний в режимі онлайн. Все, що бачила, Ірен фіксувала точно, чітко і безжально. Перед нами постає портрет  Франції - розслабленої, переможеної, окупованої, нещасної і байдужої.

Валіза подорожувала з дівчатами багато років. Вона була з ними всюди. І у католицькому монастирі, де лише кілька монахинь знали, що дівчатка-єврейки, і у підвалах Бордо, куди вони мусили поспішно ховатися, бо французькі жандарми, не маючи, певно,  важливіших справ, таки хотіли запроторити дітей у газову камеру і гналися їхніми слідами, як мисливські собаки. У підвалах Деніза захворіла на плеврит. Ті, хто ховав її, боялися відвести дитину до лікаря і лікували її лише сосновою смолою.
Після війни, коли  в'язні, що вижили у концтаборах, почали повертатися  на  Gare de L’est, дівчата –Деніза та Елізабет-  ходили туди щодня. Ходили, написавши на шматку паперу своє прізвище. Ходили і до готелю, який перетворили на центр прийому депортованих. Одного разу Деніза навіть пустилася бігти за жінкою - їй здалося, що то був силует її мами…
Дівчата зберегли зошит, але не наважувалися навіть заглядати у нього. Спроба прочитати написане виявилася такою болючою, що  діти повернулися до зошита вже аж у дорослому віці. Елізабет стала літературним директором  і хотіла довірити останні мамині записи Архіву сучасних творів, щоб таким чином зберегти їх. Але перед тим сестри вирішили зробити машинописну копію. Деніза озброїлася лупою і почала розшифровувати написане. І зі здивуванням виявила, що ніякий то не щоденник, а повноцінний, хоч і незавершений роман. Роман, як моментальний знімок епохи, Франції, французів.

«Французька сюїта» вийшла друком у 2004 році, через  62 роки після смерті своєї авторки.  Роман  став бестселером і спричинив прецедент - вперше в історії одну з 7 найважливіших французьких літературних премій, премію Ренодо, присудили роману, виданому посмертно. Перекладений 38 мовами,у тому числі й українською.

Для обговорення життя та творчості письменниці ми невипадково обрали місцем зустрічі Mémorial de la Shoah (Меморіал Шоа) – це музей, місце пам'яті, присвячений історії Голокосту. Шість мільйонів убитих - шістдесят відсотків єврейського населення Європи і близько третини євреїв світу. На івриті слово «шоа» з його первинним значенням «руйнівний вихор» якраз і вживають для позначення Голокосту.

У меморіалі щонеділі проводяться безкоштовні екскурсії з гідом. Дуже докладно і глибоко  розповідаюсь все, що потрібно знати кожному про цю трагедію. Щоб ніколи і нікому не захотілося повторити подібне.

Меморіал  відкритий в 2005 році в кварталі Маре. У музей ви зайдете лише повз кам'яні плити із викарбуваними іменами євреїв, депортованих нацистами та урядом Віші з Франції. Тисячі імен. Рябіє в очах і паморочиться в голові. Вони розподіляються за алфавітом і за роками, і видно, що більшість французьких євреїв були вивезені в 1942-44 роках в Освенцім. З величезної кількості однакових прізвищ зрозуміло, що були вбиті відразу цілі сім'ї. 

Під   списками  можна запалити свічки пам'яті. Прізвище Ірен теж тут, як і її чоловіка. Спочатку ми шукали Ірен Немировські, але працівники музею підказали, що вона занесена у список під чоловіковим прізвищем : Ірен Епштейн.

«Стіна Праведників» (ззовні меморіалу)  віддає данину поваги праведникам світу - тобто людям, які, ризикуючи життям, переховували і рятували євреїв. 2693 імені французьких праведників висічені на цій стіні.

У музеї - фотографії таборів смерті, численні історії Голокосту, за якими можна простежити хронологію катастрофи у Франції, підземна крипта, зали для тимчасових виставок, бібліотека та освітній центр. Меморіал є найбільшим архівом Голокосту в Європі і одним з провідних освітніх центрів на цю тему в світі. Щороку 30 тисяч французьких школярів відвідують його, дізнаються про окупацію Парижа, про режим Віші,про рух Опору, їм розповідають про Зимовий велодром і Дрансі - місця, де містилися інтерновані євреї перед відправленням в Освенцім.

Серед експонатів музею є подарунок від президента Франції Жака Ширака - поліцейська картотека, складена нацистами. Вона виставлена ​​в невеликій кімнаті і виглядає дуже просто: сотні дерев'яних скриньок. Звичайна картотека, але вражає не менше, ніж найстрашніші фотографії. На кожній картці - ім'я французького єврея, дата народження, рід занять і назва концтабору, куди він був відправлений. Вся доля людини - в декількох словах на пошарпаній картці. Тисячі  життів, позбавлені облич, кинуті у безодню чиїмось безумством. 

Колись давно мені довелося побувати і в Освенцімі . Там страшно і моторошно. Там важко дихається і я не уявляю, як у тому місці можна хоча б посміхнутися. А гори насипаних окулярів з погнутими оправами, розбитими скельцями  і розпарованого взуття я бачу перед очима досі, щоразу, коли читаю чи чую слово ОСВЕНЦІМ.

Тема, насправді нелегка, але на мою думку, мусимо знати і пам'ятати.

Найбільше зло на землі - війна, бо вона оголює всі людські нечистоти, вади і найгірші риси. А ціною всьому - мільйони життів.

Коли готувалася до нашої зустрічі брала до уваги  статті у Українській правді, історичній правді, на сайті меморіалу , біографії Ірен Немировські у кількох редакціях, та розповідь гіда меморіалу.

Літературні зустрічі проводимо щомісяця. У Парижі, українською мовою. Якщо потрібно звертайтеся  сюди або ж у наш Читацький клуб.